Шановні друзі та всі присутні у цій залі!
Ви добре знаєте, хто я: журналіст, громадський діяч. 10 липня минулого року у стінах цієї міської ради, на вході до якої написано «рада, дружня до медіа», на мене був скоєний напад, який призвів до струсу мозку середньої тяжкості та численних синців. Напад саме за журналістську діяльність – за мої різкі висловлювання, за те, що знаходила, структурувала та надавала розголосу інформації про розтрати бюджетних коштів та незаконні дії тих, хто зрештою на мене напав. Цьому є підтвердження: мої запити та статті.
Днями – 18 лютого – нарешті відбулось перше судове засідання у справі. Судове засідання, яке переносилось два рази і закінчилось поверненням обвинувачувального акту на підставі того, що прокуратура проґавила строки передачі справи до суду на кілька днів. Отже, тепер справа фактично затягується щонайменше іще на два місяці. І це оптимістичний варіант. Натомість винуватці весело і безтурботно ходять містом, вчиняють нові розбійні напади, а в перерві між ними так само весело розповідають, які вони патріотичні.
У цій залі зараз знаходяться і ті, хто просив їх мене бити, і ті, хто щиро радів, що мене били. Відверто і не приховуючись. Більш того, усі вони завжди розписуються у своїх патріотичних намірах, весело вчиняючи аж ніяк не патріотичні дії.
Буремні події в нашому місті не обмежились лише побиттям журналіста. Згодом – зухвалий фатальний напад на керуючу справами, розбійний напад і погром офісу «Самооборони», в якому постраждала Наталя Вотеічкіна, стрілянина у прес-клубі «Новий день». І досі жоден винний не просто не відповів – злочини нівелюються, жертви дискредитуються, а винні весело розгулюють на свободі, демонструючи свою безкарність. До речі, якщо дуже добре придивитись, винуватці принаймні у трьох зазначених мною злочинах можуть опинитись одними і тими самими особами або пов’язаними із ними. Замовники – так само. І на тлі цього прокуратура начебто ненавмисне передає справу до суду на три дні пізніше встановленого Законом строку. Я розумію, що знущатись над журналістом – це задоволення, а над журналістом, який пише аналітичні матеріали – особливе задоволення, але я теж маю чудовий життєвий досвід.
І цей життєвий досвід показує мені, що історія повторюється. Повторюється у порівнянні з Кримом та окупованими територіями Донецької і Луганської областей. Шалене дежавю: спочатку – утиски проукраїнських активістів, побиття журналістів-аналітиків та розслідувачів, згодом – зникнення людей та антиукраїнська навала. Усе за тим самим сценарієм під прикриттям «піклування про рідну землю» та «повернення у рідну гавань». Я добре пам’ятаю, що відбувалось рівно 5 років тому – день-у-день. Адже в будні дні я працювала тут, у Херсоні, вихідні проводила або на зв’язку із дорогим серцю Слов’янськом, або із рідним Кримом. До речі, до війни небагато людей знали, де знаходиться Слов’янськ. Тепер всі знають. Я бачила, як окупанти захоплювали одну із перших військових частин у Криму – у моїй рідній Феодосії. Я знаю тих жінок, які напекли смаколиків і принесли до українських солдат, яких заблокували за парканом частини, а зовні стояли озброєні «зелені чоловічки» без опізнавальних знаків. Озброєні не просто до зубів фізично, а ще й із просякнутим «русским миром» мозком. Частина із жінок, які тоді безстрашно чекали на звістку про українських солдат, – це мої рідні або рідні жінки моїх друзів. А тепер я бачу, що подібне повторюється в Херсоні: озброєні вище голови молодики розгулюють містом, вчиняють розбої та напади і лишаються безкарними, від чого їхній страх зникає зовсім. Знаєте, до чого це може призвести? До набагато гіршого, аніж зараз у Криму, де продовжують зникати активісти та всі незгодні з режимом. Там майже не лишилось журналістів, які б намагались писати або з’ясовувати і передавати правду про будні окупації. Частина проукраїнських активістів та просто проукраїнськи налаштованих людей – за гратами і в буцигарнях. А на свободі розгулюють дуже схожі на херсонських нападників адепти «русского мира», які наразі створюють з Криму військову базу, знищуючи та розчищаючи все, що створено людьми і Природою.
Я звертаюсь до всіх присутніх у цій залі. До всіх небайдужих, а до правоохоронців зараз – особливо. Якщо ви і далі будете закривати очі на безлад та страшні події, які беззаконно вчиняють антиукраїнські сили в Херсоні; усіма можливостями прикривати їх та затягувати справи, де вони є головними винуватцями, «русский мир» прийде і сюди, та знищить в першу чергу саме вас, як це було зроблено в Криму: першими завжди страдають адепти двох систем, адже зрадників не любить ніхто і ніде.
Я звертатимусь до всіх правоохоронних та правозахисних структур, до депутатів усіх рівнів та міжнародних організацій із проханням захистити честь і гідність журналістів та активістів, яких нещадно б’ють та дискредитують у Херсоні. Моя справа – справа Євгенії Вірлич, справа Наталі Вотеічкіної, справа нападу у прес-клубі мають бути всебічно розслідувані, а винуватці мають бути покарані, інакше наступного дня постраждають інші борці за правду. До речі, слідство щодо стрілянини у прес-клубі так само затягується, а інформація штучно прикривається в інформаційному полі, хоча вже здійснено чимало звернень – і всі вони публічні. Я прошу всіх небайдужих долучитись до мого звернення до обласної прокуратури з метою, по-перше, контролю за належним розслідуванням зазначених справ; по-друге, службовим розслідуванням стосовно штучного та умисного затягування передачі в суд справи побиття Євгенії Вірлич, тобто мене. Мене можна любити чи не любити, але сьогодні постраждала я – завтра може бути хто завгодно. Згадайте про це зараз, а особливо – тоді, коли кличете журналістів та активістів на допомогу. Журналісти та активісти – не мішень: це люди, які щиро борються за мирне українське небо словом, грошима волонтерам, щирими діями.
Все буде Україна! Слава Україні!
